6. Розвиток суб’єктності школяра.

Сферами прояву суб’єктності школяра є навчальна (пізнавальна)діяльність, взаємодія з навколишніми, суспільно корисна діяльність, самопізнання. Отже, він виявляється здатним до самоосвіти, самовиховання,саморозвитку, самопізнання, самореалізації. Суб’єктність у цьому контексті визначається здатністю школяра реалізовувати власні цілі, долатисуперечності в образах Я-реального та Я-ідеального, використовувати власний потенціал для розв’язання навчальних і життєвих завдань, змінювати себе та навколишній світ тощо.

Суб’єктність школяра має різні прояви. Вони зумовлені психічною організацією людини: системою домінуючих мотивів (спрямованістю), задатками і здібностями, темпераментними характеристиками, інтересами і цінностями тощо. Отже, суб’єктність у цьому контексті вказує на унікальний, неповторний внутрішній світ особистості школяра, його індивідуальність (homo unicum). Індивідуальний підхід у процесі навчання і виховання буде забезпечувати врахування формально-динамічних (індивідних) та змістово-предметних (особистісних) особливостей особистості школяра. Крім того, суб’єктність не стала якістю, вона розвивається, а, відповідно, може мати різні рівні прояву.

Школяр як суб’єкт, будучи «джерелом причиновості буття» (за С. Рубінштейном), на рівні освітнього процесу може усвідомлювати себе як причину того, що він реалізує («Я можу, хочу, вмію це робити»).

Означене ґрунтується на теорії самопричиновості, розробленої російським вченим В. Петровським. Він вважає, що «бути особистістю» – означає бути суб’єктом самого себе, свого існування в світі, носієм ідеї «Я» як причини себе (ідеї «causa sui»)» .Самоусвідомлення надає значущості власній активності, що скерована намірами та має конкретний результат (продукти діяльності).