Правові основи безпеки життєдіяльності

Становлення суверенної України повинно супроводжуватися створен­ням безпечного стану довкілля, виробництва, побутових умов для жит­тєдіяльності людини. Основне місце в цьому процесі посідає законодав­ство у галузі регулювання відносин з охорони здоров'я людини та навколишнього середовища і безпеки в надзвичайних ситуаціях й ситуа­ціях повсякденного життя, тобто безпеки життєдіяльності. Ці відносини регулюються нормативними актами різної юридичної сили — конституцією, законами, урядовими підзаконними актами, відомчими нормативними щктами та нормативними актами місцевих органів влади.

Конституція України якюридична база зобов'язань щодо безпеки життєдіяльності проголошує:

- «Кожна людина має невід'ємне право на життя... Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань» (cm. 27)

- «Кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування... Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя» (cm. 49)

- «Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди» (cm. 50)

Законодавство щодо безпеки життєдіяльності включає законодавство України:про охорону здоров'я,про охорону, праці, про дорожній рух,про цивільну оборону,про охорону навколишнього середовища тощо.

Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопа­да 1992 р. із змінами і доповненнями, внесеними законами України, проголошують, що кожна людина має природне невід'ємне і непорушне право на охорону здоров'я. Суспільство і держава відповідальні перед сучас­ним і майбутніми поколіннями за рівень здоров'я і збереження гено­фонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров'я в діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпо­чинку населення, розв'язання екологічних проблем, вдосконалення ме­дичної допомоги і запровадження здорового способу життя.

Основи законодавства України про охорону здоров'я визначають правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров'я в Україні,регулюють суспільні відносини у цій галузі з ме­тою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян, усу­нення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров'я, запобігання захворюваності, інвалідності та смертності і зниження їх рівня, по­ліпшення спадковості.

Законодавство України про охорону здоров'я базується на Консти­туції України і складається з цих основ та інших прийнятих відповід­но до них актів законодавства, що регулюють суспільні відносини у галузі охорони здоров'я.

У статті 4 проголошені основні принципи охорони здоров'я, а саме:

• визнання охорони здоров 'я пріоритетним напрямом діяльності суспільства і держави, одним з головних чинників виживання та розвитку народу Украї­ни;

• дотримання прав і свобод людини і громадянина в галузі охорони здоров 'я та забезпечення пов'язаних з ними державних гарантій;

• гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету загальнолюдських цінно­стей над класовими, національними, груповими або індивідуальними інтересами, підвищений медико-соціальний захист найбільш вразливих верств населення;

• рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної допо­моги та інших послуг у галузі охорони здоров 'я;

• відповідність завданням і рівню соціально-економічного та культурного роз­витку суспільства, наукова обгрунтованість, матеріально-технічна і фінансова забезпеченість;

• орієнтація на сучасні стандарти здоров 'я та медичної допомоги, поєднання вітчизняних традицій і досягнень із світовим досвідом у галузі охорони здоров 'я;

• випереджувально-профілактичний характер, комплексний соціальний, еко­логічний та медичний підхід до охорони

здоров'я;

• багатоукладність економіки охорони здоров'я і багатоканальність її фінан­сування, поєднання державних гарантій з демонополізацією та заохоченням підприє­мництва і конкуренції;

• децентралізація державного управління, розвиток самоврядування закладів та самостійності працівників охорони здоров 'я на правовій і договірній основі.

Право на охорону здоров'я має кожний громадянин України, що передбачає:

• життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціа­льне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров 'я людини;

• безпечне для життя і здоров 'я навколишнє природне середовище;

• санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де він проживає;

• безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку;

• кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров 'я;

• достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров 'я і здоров 'я насе­лення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь;

• участе в обговоренні проектів законодавчих актів і внесення пропозицій щодо формування державної політики в галузі охорони здоров'я;

• участь в управлінні охороною здоров 'я та проведенні громадської експертизи з цих питань у порядку, передбаченому законодавством;

• можливість об'єднання в громадські організації з метою сприяння охороні здоров'я;

• правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов'язаних із станом здоров 'я;

• відшкодування заподіяної здоров 'ю шкоди;

Законодавством України може бути визначено й інші права громадян у галузі охорони здоров'я.

Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного (благополуччя населення» від 24 лютого 1994 року із змінами і доповненими регулюють суспільні відносини, які виникають у сфері забезпечення санвтарного та епідемічного благополуччя, визначає відповідні права і обов'язки державних органів, підприємств, установ, організацій та гро­мадян, встановлює порядок організації державної санітарно-епідеміолог­ічної служби і здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду її Україні.

В статті 1 визначено, що санітарне та епідемічне благополуччя населення — оптимальні умови життєдіяльності, що забезпечують низький рівень захворюваності, відсутність шкідливого впливу на здо­ров'я населення факторів навколишнього середовища, а також умов для виникнення і поширення інфекційних захворювань.

Згідно зі статтею 4 громадяни мають право на:

-безпечні для здоров 'я і життя продукти харчування, питну воду, умови праці, навчання, виховання, побуту, відпочинку та навколишнє природне середовище;

-участь у розробці, обговоренні та громадській експертизі проектів програм і планів забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, внесення пропозицій з цих питань до відповідних органів;

-відшкодування шкоди, завданої їх здоров'ю внаслідок порушення підприєм­ствами, установами, організаціями, громадянами санітарного законодавства;

-достовірну і своєчасну інформацію про стан свого здоров 'я, здоров'я населен­ня, а також про наявні та можливі фактори ризику для здоров'я та їх ступінь.

Законодавством України громадянам можуть бути надані й інші права щодо забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя.

Згідно зі статтею 5 громадяни зобов'язані:

•піклуватися про своє здоров'я та здоров'я і гігієнічне виховання своїх дітей, не шкодити здоров 'ю інших громадян;

•брати участь у проведенні санітарних і протиепідемічних заходів;

•проходити обов'язкові медичні огляди та робити щеплення у передбачених законодавством випадках;

•виконувати розпорядження та вказівки посадових осіб державної санітар­но-епідеміологічної служби при здійсненні ними державного санітарно-епідеміоло­гічного нагляду;

•виконувати інші обов'язки, передбачені законодавством про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя.

Дуже важливе значення має Закон «Про запобігання захворюван­ню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення». Закон викладено в новій редакції (згідно із Законом України від 3 березня 1998 року N 155/98-ВР).

Синдром набутого імунодефіциту (СНІД) - особливо не- безпечна інфекційна хвороба, що викликається вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ) і через відсутність у даний час специфічних методів профілактики та ефектив­них методів лікування призводить до смерті.

Масове розповсюдження цієї хвороби в усьому світі та в Україні створює загрозу особистій, громадській та державній безпеці, спричиняє важкі соціально-економічні та демографічні наслідки, що зумовлює необхідність вжиття спеціальних заходів щодо захисту прав і законних інтересів гро­мадян та суспільства. Боротьба з цією хворобою є одним з пріоритетних завдань держави в галузі охорони здоров'я населення.

Особливої актуальності набуває Закон України "Про захист населення від інфекційних хвороб" від 06. 04. 2000 р. Цей закон спрямований на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, ло­калізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обо­в'язки та відповідальність юридичних і фізічних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

Визначимо деякі нормативно-правові акти щодо охорони здоров'я, які розроблялись останнім часом:

Постанова Кабінету Міністрів від 1999.04.24, № 696 «Про затвердження Пра­вил санітарної охорони території України».

Постанова Кабінету Міністрів від 1999.04.23, № 667 «Про Комплексні захо­ди боротьби з туберкульозом».

Постанова Кабінету Міністрів від 1999.03.09, № 341 «Про програму проф­ілактики СНІДу та наркоманії на 1999 — 2000 роки».

Постанова Верховної Ради, від 1999.02.19, № 453-XIV«Про проект Закону ,України про захист населення від інфекційних хвороб».

Постанова Кабінету Міністрів від 1998.03.23, № 357 «Про комплексні заходи для запобігання розповсюдженню хвороб, що передаються статевим шляхом».

Законодавство про охорону праці складається з Закону України «Про охорону праці», Кодексу законів про працю України та інших норматив­них актів.

Закон України «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 року виз­начає основні положення щодо реалізації конституційного права грома­дин на охорону їх життя і здоров'я в процесі трудової діяльності, регулює за участю відповідних державних органів відносини між власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні.

У статті 1 проголошується: «Охорона праці — це система право­вих, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямова­них на збереження здоров'я і працездатності людини в процесі праці».

Дія Закону поширюється на всі підприємства, установи і організації незалежно від форм власності та видів їх діяльності на усіх громадян, які працюють, а також залучені до праці на цих підприємствах. У разі, коли міжнародними договорами або угодами, в яких бере участь Україна, вста­новлено більш високі вимоги до охорони праці, ніж ті, що передбачено законодавством України, то застосовуються правила міжнародного дого­вору або угоди.

У статті 4 визначені основні принципи державної політики в галузі охо­рони праці:

Принципи державної політики в галузі охорони праці:

• пріоритет життя і здоров'я працівників по відношенню до результатів виборчої діяльності підприємства, повної відповідальності власника за створення безпечних і нешкідливих умов праці;

• комплексне розв 'язання завдань охорони праці на основі національних програм з цих питань та з урахуванням інших напрямів економічної і соціальної політики, досягнень у галузі науки і техніки та охорони навколишнього середовища;

• соціальний захист працівників, повного відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань;

• встановлення єдиних нормативів з охорони праці для всіх підприємств незалежно під форм власності і видів їх діяльності;

•використання економічних методів управління охороною праці, проведен­ню політики пільгового оподаткування, що сприяє створенню безпечних і нешкідливих умов праці, участі держави у фінансуванні заходів щодо охорони праці;

• здійснення навчання населення, професійної підготовки і підвищення квалі­фікації працівників з питань охорони праці;

• забезпечення координації діяльності державних органів, установ, організацій та об'єднань громадян, що вирішують різні проблеми охорони здоров'я, гігієни та безпеки праці, а також співробітництва і проведення консультацій між влас­никами та працівниками (їх представниками), між усіма соціальними групами при прийнятті рішень з охорони праці на місцевому та державному рівнях;

• міжнародне співробітництво в галузі охорони праці, використання світового досвіду організації роботи щодо поліпшення умов і підвищення безпеки праці.

Національна програма поліпшення стану безпеки, гігієни праці та ви­робничого середовища на 1996 — 2000роки (постанова Кабінету Міністрів України від 2 листопада 1996 р. № 1345) розроблена відповідно до За­кону України «Про охорону праці».

Головною метою Національної програми є удосконалення державної системи управління охороною праці, яка сприяла б вирішенню питань організаційного, матеріально-технічного, наукового та правового забез­печення робіт у галузі охорони праці, запобіганню нещасним випад­кам, професійним захворюванням, аваріям і пожежам.

Закон України «Про пожежну безпеку» від 17 грудня 1993 року проголошує, що забезпечення пожежної безпеки є невід'ємною частиною державної діяльності щодо охорони життя та здоров'я людей, національ­ного багатства і навколишнього природного середовища. Цей Закон виз­начає загальні правові, економічні та соціальні основи забезпечення по­жежної безпеки на території України, регулює відносини державних органів, юридичних і фізичних осіб у цій галузі незалежно від виду їх діяльності та форм власності.

Закон України «Про дорожній рух» визначає правові та соціальні основи дорожнього руху з метою захисту життя та здоров'я громадян, створення безпечних і комфортних умов для учасників руху та охорони навколишнього природного середовища.

Закон регулює суспільні відносини у сфері дорожнього руху та його безпеки, виз­начає права, обов'язки і відповідальність

суб'єктів — учасників дорожнього руху, міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, об'єднань, підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та господарювання.

Зокрема, в статті 14 визначені права та обоє 'язки учасників дорожнього руху. Учасниками дорожнього руху є особи, які використовують автомобільні дороги, вулиці, залізничні переїзди або інші місця, призначені для пересування людей та пе­ревезення вантажів за допомогою транспортних засобів. До учасників дорожнього руху належать водії та пасажири транспортних засобів, пішоходи, велосипедис­ти, погоничі тварин.

Учасники дорожнього руху мають право на:

* безпечні умови дорожнього руху, на відшкодування збитків, завданих внас­лідок невідповідності стану автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів вимогам безпеки руху;

* вивчення норм і правил дорожнього руху;

* отримання від гідрометеорологічних, дорожніх, комунальних та інших орга­нізацій, а також органів Державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України інформації про умови дорожнього руху.

Учасник дорожнього руху може оскаржити дію працівника органів Державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України у разі порушен­ня з його боку чинного законодавства.

Учасники дорожнього руху зобов'язані:

> знати і неухильно дотримуватися вимог цього Закону, Правил дорожнього руху та інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху;

> створювати безпечні умови для дорожнього руху, не завдавати своїми діями або бездіяльністю шкоди підприємствам, установам, організаціям і громадянам;

> виконувати розпорядження органів державного нагляду та контролю щодо дотримання законодавства про дорожній рух.

Згідно з Законом «Про цивільну оборону України» від З лютого 1993 року кожен має право на захист свого життя і здоров'я від наслідків аварій, катастроф, пожеж, стихійного лиха та на вимогу гарантій забез­печення реалізації цього права від Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, керівництва підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності і підпорядкування.

Держава як гарант цього права створює систему цивільної оборони, яка має своєю метою захист населення від небезпечних наслідків аварій і катастроф техногенного, екологічного, природного та воєнного характеру.

У статті 1 проголошено, що цивільна оборона України є дер­жавною системою органів управління, сил і засобів, що ство­рюється для організації і забезпечення захисту населення від наслідків надзвичайних ситуацій техногенного, екологіч­ного, природного та воєнного характеру.

Завданнями цивільної оборони України є:

• запобігання виникненню надзвичайних ситуацій техногенного походження і запровадження заходів щодо зменшення збитків та втрат у разі аварій, катастроф,вибухів, великих пожеж та стихійного лиха;

• оповіщення населення про загрозу і виникнення надзвичайних ситуацій у мирний і воєнний часи та постійне інформування його про наявну обстановку;

• захист населення від наслідків аварій, катастроф, великих пожеж, стихій­ного лиха та застосування засобів ураження;

• організація життєзабезпечення населення під час аварій, катастроф, сти­хійного лиха та у воєнний час;

• організація і проведення рятувальних та інших невідкладних робіт у районах лиха і осередках ураження;

• створення систем аналізу і прогнозування управління, оповіщення і зв'язку, спостереження і контролю за радіоактивним, хімічним і бактеріологічним зара­женням, підтримання їх готовності для сталого функціонування у надзвичайних ситуаціях мирного і воєнного часів;

• підготовка і перепідготовка керівного складу цивільної оборони, її органів управління та сил, навчання населення вміння застосовувати засоби індивідуаль­ного захисту і діяти в надзвичайних ситуаціях.

Закон України «Про захист людини від впливу іонізуючих ви­промінювань» від 14 січня 1998 року спрямований на забезпечення за­хисту життя, здоров'я та майна людей від негативного впливу іонізуючих випромінювань, спричиненого практичною діяльністю, а також у випад­ках радіаційних аварій, шляхом виконання запобіжних та рятувальних заходів і відшкодування шкоди.

У статті 3 проголошені права людини на забезпечення за­хисту від впливу іонізуючих випромінювань: «Кожна люди­на, яка проживає або тимчасово перебуває на території України, має право на захист від впливу іонізуючих випром­інювань. Це право забезпечується здійсненням комплексу заходів щодо запобігання впливу іонізуючих випромінювань на організм людини вище встановлених дозових меж опромі­нення, компенсацією за перевищення встановлених дозових меж опромінення та відшкодуванням збитків, заподіяних внаслідок впливу іонізуючих випромінювань».

Регіональна програма захисту населення від впливу іонізуючих ви­промінювань (стаття 12) розробляється згідно з щорічною оцінкою ста­ну захисту людини від впливу іонізуючих випромінювань на відповідній території і повинна включати такі заходи:

• пошук і виявлення джерел та шляхів, що спричиняють вплив іонізу­ючих випромінювань на людину;

• реалізація заходів щодо знешкодження джерел і шляхів, які спри­чиняють вплив іонізуючих випромінювань на людину, та (або) захисту від цього впливу людини;

• впровадження пунктів радіаційного контролю продуктів харчування на ринках і в інших місцях їх масової реалізації;

• організація постів індивідуальних дозиметричних вимірювань згідно з нормативами, визначеними відповідними центральними органами виконав­чої влади;

• надання населенню безоплатних консультацій з питань захисту від впливу іонізуючих випромінювань, радіаційного контролю, дезактивації пред­метів побуту та захоронення побутових радіоактивних відходів;

• прокат, ремонт, атестація та обслуговування побутових приладів радіаційного контролю;

• створення умов для проведення дозиметричних обстежень, радіомет­ричних та дезактиваційних робіт на замовлення населення та умов для збирання і захоронения побутових радіоактивних відходів.

Також в цьому законі розглядається забезпечення захисту людини від впливу радіонуклідів, що містяться в продуктах харчування, продовольчій сировині та питній воді.

Закон України «Про перевезення небезпечних вантажів» від

06,04.2000 р. визначає правові, організаційні, соціальні та економічні за­вади діяльності, пов'язані з перевезенням небезпечних вантажів залізнич­ним, морським, річковим, автомобільним та авіаційним транспор­том. Основним напрямком державної політики у сфері перевезення небезпечних вантажів є виконання вимог екологічної, радіаційної і пожежної безпеки, фізичного захисту, захисту здоров'я людей, охорони праці, санітарно-епідеміологічного благополуччя населення та безпеки руху.

Закон України «Про захист населення і територій від надзвичай­них ситуацій техногенного та природного характеру» від 08.06.2000 р. визначає організаційні та правові основи захисту громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які перебувають на території України, захисту об'єктів виробничого і соціального призначення, довкілля від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

Закон України "Про об'єкти підвищенної небезпеки" від 18.01.2001 р. визначає правові, економічні, соціальні та організаційні основи діяль­ності, пов'язаної з об'єктами підвищенної небезпеки і спрямований на захист життя і здоров'я людей та довкілля від шкідливого впливу аварій на цих об'єктах шляхом запобігання їх виникненню, обмеження (локалізації) розвитку і локалізації наслідків.

Еколого-правове регулювання грунтується на нормах Закону Ук-рвїни «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 року, який передбачає мету, завдання, принципи та механізми забезпечення ефективного природокористування, охорони довкілля, забез­печення екологічної безпеки.

У Законі визначені принципи охорони навколишнього середовища:

• пріоритетність вимог екологічної безпеки;

• гарантування екологічно безпечного становища для життя та здоров'я людей;

• екологізація матеріального виробництва;

• науково обгрунтоване узгодження екологічних, економічних та соціальних інтересів суспільства;

• збереження просторової та видової різноманітності і цілісності природних об'єктів і комплексів;

• гласність і демократизм при прийнятті рішень, реалізація яких впливає на стан навколишнього середовища, формування у населення екологічного світогляду;

• науково обгрунтоване нормування впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє середовище;

• стягнення плати за спеціальне використання природних ресурсів, за забруд­нення навколишнього природного середовища та зниження якості природних ресурсів;

• вирішення проблем охорони навколишнього природного середовища на основі широкого міжнародного співробітництва.

Закон закріплює екологічні права та обов'язки громадян України:

• право на безпечне для життя і здоров 'я навколишнє природне середовище;

• участь в обговоренні проектів законодавчих актів, матеріалів щодо розмі­щення та реконструкції об'єктів, які можуть негативно вплинути на стан навколишнього природного середовища;

• участь у проведенні громадської екологічної експертизи;

• одержання повної і достовірної інформації про стан навколишнього природ­ного середовища та його вплив на

здоров'я населення;

• право на подання до суду позовів до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування збитків, заподіяних їх здоров 'ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище.

Громадяни України зобов'язані:

• берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства, здійснювати діяльність із додержанням вимог екологічної безпеки, екологічних нор­мативів;

• не порушувати екологічні права та законні інтереси інших суб'єктів;

• вносити плату за спеціальне природокористування;

• компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним впли­вом на навколишнє природне середовище.

Закон України «Про охорону навколишнього природного середови­ща» визначає поняття екологічної безпеки та заходи щодо її забезпе­чення, екологічні вимоги до розміщення, проектування, будівництва,реконструкції, введення в дію підприємств та інших об'єктів, застосування мінеральних добрив, засобів захисту рослин, токсичних хімічних речовин; передбачає заходи щодо охорони навколишнього природного середовища від шкідливого біологічного впливу, шкідливого впливу фііичних факторів та радіоактивного забруднення, від забруднення ви­робничими, побутовими та іншими відходами.

Закон передбачає, що в Україні громадянам гарантується право загаль­ного використання природних ресурсів для задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо).

Верховною Радою України були прийняті закони щодо охорони довкілля:

Закон України «Про охорону атмосферного повітря» від 16 жовтня 1992 року.

Закон України «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 року.

Закон України «Про тваринний світ» від 3 березня 1993 року.

Закон України «Про екологічну експертизу» від 9 лютого 1995 року.

Закон України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» від 1 лютого 1995 року.

Закон України «Про поводження з радіоактивними відходами» від 30 червня 1995 року.

Закон України «Про захист рослин» від 14 жовтня 1998 року.

Закон України «Про рослинний світ» від 19 січня 1999 року.

Закон України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» від 13 червня 2001 року.

Закон України «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки» від 21 вересня 2000 року.

Охорона і використання окремих природних ресурсів регулюються відповідними кодексами. Так, охорона і використання земель регулю­ються Земельним кодексом України (1992); охорона і використання надр - Кодексом про надра України (1994); охорона і використання вод — Водним кодексом (1995); охорона і використання лісів — Лісовим ко-дексом України (1994).

Підзаконними актами служать нормативно-правові акти державних органів України. Вони видаються на основі законодавчих актів. Насам­перед, це постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України: «Про затвердження порядку визначення плати і стягнення платежів за забруд­нення навколишнього природного середовища» (1992), «Про затвердження Положення про державний моніторинг навколишнього природного середовища» (1993), «Про затвердження концепції охорони та відтворення навколишнього природного середовища Азовського та Чорного морів» (1998), «Про затвердження Положення про Державний фонд охорони навколишнього природного середовища» (1998), «Про Комплексну програ­му поводження з радіоактивними відходами» (1999).